Ростовський князь Ярослав, розширюючи свої володіння на схід, повелів заснувати фортецю в «ведмежому куті» — на кручі на березі річки, де раніше було святилище загадкового лісового племені Велеса. Вирішивши обкласти «ведмежий народ» даниною, князь на шляху до їх селище потрапив в засідку … Кажуть, Сталін, подивившись одного разу фільм про революцію, знятий за держзамовленням, похитав головою: «Не так все було, зовсім не так». Пройшли десятиліття, а в нас нічого не змінилося — і над фільмом, знятим за держзамовленням («за фінансової підтримки Міністерства культури»), так само хочеться незгодне кивати головою.
Не секрет, що «Ярослава» зняли до тисячоліття Ярославля. Тільки хотіли зробити яскраву і захоплюючу кіно-привітання — а вийшов черговий «ганьба російського народу» в кінематографі.
Справедливості заради: «Ярослав» не такий страшний, як його рекламний постер, і зовсім не так безнадійний, як його трейлер. Сценаристка Марина Кошкіна придумала цікаву історичну детективну інтригу — майже «Турецький гамбіт», але з кошлатими мужиками в дрімучому лісі.
Гідним мінімум одноразового перегляду фільм роблять чудові акторські роботи. В основному блищать артисти другого плану: Віктор Вержбицький (Святозар) і Валерій Золотухін (Чурила) задають тон і зразок акторської гри. Дуже хороший Олексій Кравченко в ролі колоритного варяга Харольда (до речі, в ролику на офіційному сайті «Ярослава» він кумедно зазиває глядачів у кіно).
Каскадер і майстер боїв на мечах у реальному житті Олександр Івашкевич у головній ролі князя Ярослава виглядає дуже органічно. Проте ні він, ні варяг Харольд не проявили у фільмі цієї лідерської кмітливості і військової майстерності — збруя механістичного сценарію не дозволила. Є відчуття, що цим двом просто не дали розвернутися.
Антураж в «Ярославі» досить якісний: зброя, обладунки та давньоруська господарське начиння немов взяті з вітрин історичного музею, міста (крім слабкої комп’ютерної графіки) показані надто великим планом, щоб ними вразити, — але занурюють в атмосферу дерев’яної Русі.
Ця проблема «Ярослава» — це оператор. Їм є Дмитро Коробкін, який одночасно і режисер фільму (вирішив, ймовірно, заощадити). Таке суміщення ролей багато що пояснює. Пан Коробкін, видно, просто не встигав зняти «яскраві бойові, каскадерські і кінно-трюкові сцени», які сам ставив! У всякому разі при перегляді виникає відчуття, що фільм знімався виключно крупним планом — і в сценах боїв в кадр завжди потрапляли тільки два з половиною людини.
Три слабенькі битви в «Ярославі» цілком складаються з цих великих планів. Чиєсь тулуб, змахує мечем рука, падаюче тіло, ор. Від цього всі «бою» справляють враження бандитських бійок. Рідкісні вершники в кольчугах і шоломах гострокінцевих часом навіть сприймаються якось дивно посеред волохатих людей у шкурах.
Фінальна битва хоче бути схожою на удар Роханський кінноти по оркам під Хельмової паддю з «Володаря перснів: Дві фортеці». Російська дружина з’являється з-за пагорба в променях сонця так само несподівано-довгождано. Але коли, переслідуючи ворогів, дружина заходить в ліс, від неї чомусь залишаються три паофсних вершника і пара піхотинців. І знову — розбирання замість бою, махання клинками замість поєдинків.
Сценарій у цілому більше самого фільму, проте і в ньому є пара непробачних дір. Головна з них: абсолютно незрозумілими залишилися мотиви головного лиходія. За фільмом, навіть якщо б йому абсолютно все вдалося, особливих вигод це йому не принесло би — тільки помста розсерджених київських князів. В одній сцені антагоніст бурмоче, що він робить це заради любові, щоб виїхати з коханою жінкою — чим викликає майже непереборне бажання покинути зал.
Хто залишиться, втім, почують непогану мораль фільму у фінальній промові Ярослава і заключну історичну зведення про літа і успіхи його правління на Русі. Остання — так само як і вступна історичне підгрунтя — виявиться більш захоплюючий, ніж сам фільм.
Оригинал http://www.kinonews.ru/article_10861/