Територія нашої батьківщини вміщує дев’ять часових поясів, тому в ній можна зустріти Новий рік аж дев’ять разів поспіль! Кіно — таке ж звичайне диво, як і ці часові пояси, і в кіно Новий рік вже настав — з виходом альманаху Тимура Бекмамбетова і компанії інших режисерів «Ялинки». У цьому кіноальбоме кумедних і романтичних історій безліч міст великої країни об’єднають своїх героїв, щоб допомогти дівчинці з дитячого будинку виконати передноворічне бажання.
До новорічних проектів Тимура Бекмамбетова у народу вже спостерігається певна настороженість — ніби і святкове кіно, а побоюєшся виявити під шаром фольги і мішури китайську підробку.
«Ялинки» до старту виглядали особливо підозрілими: після досить похмурою «Москви, я люблю тебе» і з повним складом усіх попередніх «святкових» кінопроектів (від «Дозорів» до «Чорної блискавки») від фільму не очікувалося нічого хорошого.
Але є, є чудеса на світі! А під Новий рік вони сиплються як-то особливо густо, як зоряний дощ Гемініди. Після спірною «Іронії долі: продовження» новий передноворічний вінегрет «Ялинки» стовідсотково вдався — і обіцяє стати фільмом, який більшості гарних людей подобається дивитися в головне свято країни.
Крихітний недолік «Ялинок» — в тому, що це альманах історій, а не цілісний твір. Герої з’являються на екрані і зникають з нього як хохочущіе люди в хороводі навколо ялинки перед поглядом очманіло іноземця. І хоча всі вони яскраві і безпосередні, кожен зі своїми особливостями, фактурно втілені кращими російськими акторами (Гармаш, Смольянінов, Порошина, Ургант, Вилкове) — розкритися їм не дозволяє короткий екранний час, і за скромні дев’яносто хвилин фільму їх не встигаєш полюбити.
Однак в іншому «Ялинки» — чудова, забавна і дуже зворушлива новорічна комедія, близька по духу кращим зразкам жанру — таким, як «Реальна любов» чи «Обіцяти не означає одружитися». Майже всі історії в альманасі дуже оригінальні, а сама передбачувана — з Вірою Брежнєвої — бере зворушливою романтикою і чарівництвом.
У якомусь абсолютно незапланованому сенсі «Ялинки» наочно демонструють таким альманаху, як «Москва, я люблю тебе» і іншим кінопрізнаніям в любові містах, що відрізняє справжнє кіно від неживих арт-об’єктів. Добрі, живі і теплі персонажі, які люблять просто тому що — не несучи при цьому яку-небудь бажану режисерам та авторам сценарію «художнє навантаження».
Тому «Ялинки» постають не черговим набором безглуздих віньєток (що часто трапляється з фільмами-альманахами), а радісним новорічним паштетом, щільно начиненим жартами, зворушливими епізодами, нестандартними рішеннями і рішучістю не відступати від своєї мрії, властивою абсолютно всім персонажам. Саме це — а не рукостискання, спорідненість, знайомства та інші умовні ланки зв’язків — в кінцевому рахунку об’єднує всіх цих людей.
Саме це в кінцевому підсумку і виявляється головним чарами: не нудотно-солодкуватим і целлюлоідним, — а справжнім, відчутним і близьким, в яке віриш. Тому що не шонни пiнними ус з Х’ю Грантом діють в «ялинкових» історіях — а наче ці загальні рідні та знайомі: десь нестримані, недосконалі, вигадники, хулігани і брехуни — але з такими великими серцями, яких вистачить на дев’ять часових поясів!
І коли збуваються бажання під бій курантів, куба зі Швейцарією зустрічаються під одним ялинкою, а Віра Брежнєва йде до твого таксі, серця героїв на екрані і людей в залі однаково завмирають від передчуття дива.
Воно схоже на відчуття польоту — та ж сама Небувальщина: начебто у людей немає крил — а вони парять, начебто давно не віриш в Діда Мороза — а подарунки лежать під ялинкою, начебто чудес немає — а вони раптом підхоплюють і забирають вгору!
Оригинал http://www.kinonews.ru/article_11826/